Кожний наступний проміжок війни «професіоналізує» російську армію та дає силу росіянам здійснювати перманентну мобілізацію людського, економічного та інформаційного ресурсу з врахуванням помилок минулих етапів.
Це їх фірмовий історичний почерк, сформований ментальними традиціями та структурою державної надбудови, яка в критичні моменти стає мегаресурсною машиною. Північна війна XVIII ст. чи наполеонівський похід – як приклад. Німецько-радянська війна 1940-х – теж саме...
Феноменальна ставка РФ – на м'ясне систематичне «биття головою» об стінку на певних вразливих ділянках. Так ця голова у синяках, стікає кров'ю, не визначається інтелектуальною цінностю – але рано чи пізно на стінці з'являються тріщини, в які можна пролізти своїми брудними щупальцями і нажертися чужою землею та кров'ю, зодовольнивши імперські інстинкти для компенсації свого пригнічення.
Українцям наразі дуже не вистачає метаакумуляції дієвої енергії проти ворога. Крах контрнаступу 2023 року насправді мав не лише воєнно-технологічний вимір, а й культурно-воєнний. Психологічно наступати важче, ніж оборонятися. Для наступу потрібна герметична природня злість, що задіває всю націю в одному ритмі помсти і ненависті.
Для цього треба мати «кочову» експансіоністську установку (не просто звільнити своє – а змусити себе нахабно завойовувати навіть чуже). Тут або перемагає хуторське надвечір'я приватної садиби, або нордичний колективний уран Дикого поля...
Зараз, коли ми повернулись в режим самооборонної війни, вона вже відмічається відсутністю пасіонарного вогнику 2022 року.
Кон'юнктурний скрегіт та політична метушня роблять свою деструктивну справу, містифікуючи цивільну втому і ставлячи їй медійний пам'ятник, залишаючи мілітарну звитягу в якості пропагандистської декорації.
Фатальна зараз для українців помилка – копатись у своїх ситуативних невдачах в пориві аутоагресії чи пацифістської аскези на радість ворога.
Джерело
