Військова кореспондентка ТСН Наталія Нагорна поспілкувалася з Аліною Михайловою – керівницею медичної служби "Ульф" Першого окремого штурмового батальйону "Вовки Да Вінчі" ім. Дмитра Коцюбайла.

Аліна відверто розповіла про те, якою бачить перемогу, чи реально вийти на кордони 1991 року, чи потрібно говорити правду про втрати, про те, що відбувається на фронті. Військовослужбовиця розповіла, як переживає втрату коханого, завдяки чому тримається, про роботу з психіатром та небажання спілкуватися з людьми.

Розкажи про "Ульф", так розумію, що ти створила цю медичну службу?

Аліна Михайлова: У нас були загиблі хлопці, яких потенційно, якби було кілька екіпажів, а не один черговий, то їх був би шанс врятувати. І тоді я прийшла і пропонувала – давайте спробуємо створити в роті свою медичну службу. Через те, що ми добровольці, там це було так – у тебе є ініціатива, ти можеш займатися, чим хочеш.

А потім вдалося зробити медичну службу "Ульф". І до початку повномасштабної війни це був один екіпаж – з одним медиком, одним водієм. Сьогодні ж медична служба "Ульф" у складі Збройних сил України. І на сьогоднішній момент у нас за штатом, у мене в підпорядкуванні – 33 людини.

Аліна Михайлова про роботу медиків на фронті

Всі люди, які поранені, найчастіше – це твої знайомі. Наскільки це складно?

Аліна Михайлова: У нас життя людини на першому місці. Це так було за життя "Да Вінчі". Це була найвища цінність, яка взагалі є. І зараз із цим трохи складніше, тому що формат війни знову змінюється.

І ось ці цінності, за які я намагаюсь боротися, щоб вони зберігалися, щоб ми не перетворилися, незважаючи на відсутність Дмитра, на, як-то кажуть, "махровий піхотний батальйон", де життя людей нічого не варте.

В якийсь момент у мене вже були думки, що, може, наш батальйон просто хочуть знищити, тому що було дуже складно, у нас були шалені втрати. Ми втратили, по-перше, командира, а далі ми почали втрачати з величезною швидкістю наших професійних бійців. Ми почали воювати прикомандированими бійцями.

І тому ось якийсь період часу, в якому ми брали участь у бойових діях, він був важким. Зазвичай ми виконуємо завдання людськими ресурсами, тобто людьми. А дуже б хотілося, щоб ми у XXI столітті більше воювали технічно, ніж так.

Михайлова про проблеми на фронті

Чому ми не воюємо технічно?

Аліна Михайлова: Це теж гарне запитання. А чому у росіян є "Шахеди", чому у росіян є "Ланцети", а у нас нічого немає? Нагадую, що Україна у стані війни 10-й рік. Тобто для нас, напевно, масштабна війна не почалася ось так от різко. І коли ми говоримо, нам кажуть, що ми повинні економити патрони, вибачте, мені хочеться запитати, що?

Я доволі поверхнево на рівні просто батальйону, що воює, але ось ці реалії, вони мені здаються дуже такими нежиттєствердними. Чому ми не воюємо технікою? Бо у нас її немає.

А чому на 10-й рік війни у медиків на "Кейсоваку" немає броньованої гусеничної техніки? Ну чому? Ну невже за 10 років ми не змогли зробити щось своє? Чому ми не могли розгортати такі заводи десь, ну, не на території, з кимось зробити якісь там партнерства, не знаю, контактувати з кимось. Ну тобто купа питань, на які немає відповіді.

На сьогодні війна, ось у нас більшість поранених, які були в мене, від скидів і від FPV росіян.

Я не маю нічого від командування Медичних сил, окрім броньованої техніки, і вона – допомога від Британії, яка прийшла мені на батальйон від Збройних сил. Все інше – всі легкові машини, шприци, апаратура, хірургічні набори, турнікети, бандажі. Навіть препарати, опіати – вони у мене всі волонтерські.

Так ми людей до ЗСУ не запросимо.

Аліна Михайлова: Всі ці історії, що там хтось не хоче йти в армію, всі будуть воювати. Хочеш ти цього, не хочеш ти цього. Просто потрібно змиритися з тим, що кожен сьогодні призовного віку, навіть непризовного віку.

У нас на сьогодні дуже багато анкет у батальйон, ми зараз проводимо мобілізацію, хлопці там по 20-21 рік, 18-річні, які там школу закінчили, воювати будуть всі.

Поки що сьогодні у вас є можливість вибрати, з ким ви будете воювати. Тобто це батальйон, підрозділ, рота, де ви розумієте, що там є хоча б якийсь стрижень ідеальності, цінність ваша, як людини, я не кажу навіть фахівця, а як людини.

У нас сьогодні батальйон, потрібні просто тупо бухгалтери. Ми не можемо їх знайти. Нам потрібні фінансисти. Мені потрібен взагалі слюсар-електрик для того, щоб мені машини там ремонтувати. Ця людина не буде воювати. Вона не піде на фронт.

Я говорю за свій батальйон, я не знаю, як в інших відділах, але елементарно такі цивільні посади, абсолютно їх сьогодні не знайдеш ніде.

"Всі будуть воювати" – Михайлова про брак бійців на фронті

Ви говорили, що всі будуть воювати, але мені здається, що коли це кажуть, люди в це не вірять.

Аліна Михайлова: Тому що це говорять тільки військові. На рівні держави ми намагаємося згладжувати криві кути, і я не розумію, для чого. Сьогодні такий дефіцит кадрів, сьогодні такий дефіцит кадрових військових.

Тобто якщо ви запитаєте у притомних офіцерів, кого вам бракує, він скаже, так, мені бракує, звичайно, піхоти, але він скаже, що і бракує офіцерів молодшого офіцерського складу, командирів, водіїв, командирів роти, на них просто немає людей. Тому що кадрового резерву немає.

Його не було. Чомусь? Тобто частина з людей уже загинули або поранені, і вони не повернуться у військо, а інших – де ми їх будемо брати? Це я говорю про офіцерський склад.

Якщо ми говоримо про солдатські й сержантські посади, у нас на комплект підрозділили понад 50% у своїй переважності. Як ми збираємося набрати цих людей? Тим, що ми будемо ходити і казати, типу, та ти ще посидь тут, та ось ще трохи, та ось зовсім скоро, та ось ми у Криму будемо на наступний рік, я це обожнюю. І ти зараз маєш готуватися, вибрати підрозділ, іти до ТЦК, давати папірці, вступати, проходити КМБ і готуватися. Ну тобто інших варіантів немає і не буде. Ну є інший варіант, що ми тоді програємо війну.

Можливо, люди не розуміють, а як же це "ми програємо війну"?

Аліна Михайлова: Мені не сняться жодні кошмари, мені не сниться нічого, але коли у мене супер пригнічений настрій, я ввечері заплющую очі, я час від часу намагаюся у своїй голові прокрутити, що ми там пережили, як підрозділ, в останні місяці.

І я у своїй голові чую, як у прямому ефірі люди, яких я знаю роками, померли. Просто у прямому ефірі.

І ти ніколи до цього не звикнеш, і ти ніколи це не пробачиш. І це ось ці голоси, ці фрази, вони завжди будуть з тобою все твоє життя. Які б ти ліки не приймав, скільки б разів психіатру, психологу це не розповідав. Це буде з тобою завжди.

І коли позиція за позицією віддається, а наші командири повинні якимось чином мотивувати бійців стояти, стріляти у відповідь. У нас була ситуація, це були розмови також по рації, коли боєць каже, ну ось вони заходять на позицію і мій особовий склад відмовляється виконувати завдання. Такі теж є. Люди бояться. Не всі кіборги, не всі суперштурмовики. На позиції зазвичай прості хлопці, які теж не народилися для того, щоб бути штурмовиками.

І один із наших командирів каже, дивись, ти маєш зараз зібратися, ви маєте дати бій, ви маєте стріляти в них. Тобто це питання, що ти не стріляєш десь у міномет, у тебе прямий контакт, ти бачиш перед собою ворога в російському пікселі зі зброєю, який хоче вбити тебе.

І наш командир каже, дивись, якщо ти зараз не даси бій, твою позицію заберуть, потім заберуть іншу позицію, а за місяць ми будемо в Києві воювати, в Києві твоя родина. Ти хочеш, щоб там була війна? Ну він каже – ні.

Каже, тоді ми всі повинні дати бій зараз разом, тому що на сусідній позиції я, з лівої позиції – інший наш взвод. Якщо одна позиція зламається, інші позиції, відповідно, відпадають так само, вони відрізані. Це ж все-таки ланцюжок.

І ти розумієш, що гине твій особовий склад, ти можеш якимось чином його щось мотивувати, і ти можеш в усьому цьому ухвалювати рішення, віддавати накази, і вони не завжди добрі, і вони не завжди такі, через які ніхто не загине.

І це величезна відповідальність – емоційна, моральна, і з нею дуже складно жити. Дуже складно жити, коли чуєш, як у рації гинуть твої бійці, а ти нічого не можеш зробити. Так, їх прикриває кулемет, так, їх прикриває міномет, але щільність противника і те, як він використовує засоби, знову ж таки такі FPV, РЕБ тощо, вона настільки велика, що ми просто не витримуємо цього.

І, ну там фронт на зараз, він більш-менш стійкий, можливо, тому що зима. А навесні знову в нас будуть відкочуватися позиції. Ситуація у тих же Кринках. Скільки там покладено бійців? Ніхто не знає.

Аліна Михайлова про втрати ЗСУ

Але мені здається, що дуже мало хто усвідомлює, наскільки багато загинуло саме наших людей. Саме наших – і цивільних, і військових. Ти можеш це число, я не скажу озвучувати, але уявити?

Аліна Михайлова: Я там знаю свої дані по батальйону, і для нас вони шокувальні насправді. Але я не можу уявити, а я знаю ще своїх, тих, хто прикомандировані до нас, я знаю їх, втрати зокрема.

Я розумію, скільки позицій наших десь було втрачено, і скільки на цих позиціях – це ж питання трьох метрів землі, скільки було реально пролито крові за ці три метри землі.

Це ж питання, що більшість людей не розуміє, а що таке вза