В Голосіївському районі столиці проживає дідусь, якому 27 лютого виповнилося 100 років. На долю Григорія Романовича Куземка випало чимало випробувань: він був учасником бойових дій у часи Другої світової війни, потрапив у полон і вижив у концтаборі Нюрнберга, пережив нелегкі повоєнні роки, а зараз переживає вже другу війну за своє життя.

Сайт ТСН.ua поспілкувався зі старожилом.

Читає та ходить на прогулянки

Мешкає дідусь недалеко від станції метро "Голосіївська" разом із сином та невісткою, які його дбайливо доглядають. Нас зустрічає бадьорий пенсіонер. Навіть і не скажеш, що йому вже сто років.

Пройшов Другу світову війну, пережив концтабір і що б зробив із Путіним: історія киянина, якому виповнилося 100 років

До Києва Григорій Куземко переїхав 14 років тому. Він деякий час жив сам у селі після смерті дружини, з якою прожив понад 50 років. Рідним ледве вдалося його вмовити на переїзд.

Родичі розказують, що дідусь активно цікавиться новинами. Вже погано чує, тому радіо слухає у навушниках або вмикає його голосніше. А потім приходить до сина з невісткою і розповідає їм новини. Знає, де були ракетні удари і все про ситуацію на фронті. Хвилюється за наших захисників під Бахмутом.

Раз на тиждень йому купують газету "Україна молода", кіоскери вже добре знають дідуся. Він любить читати, гуляти біля дому, спілкуватися з сусідами.

Оточення і вода червона від крові

Народився Григорій Куземко сто років тому у селі Алтинівка Кролевецького району Сумської області.

"День народження я відсвяткував 27 лютого. Було багато гостей та привітань. Тільки не до свят було, бо знову війна… Я добре пам’ятаю Другу світову. Я її всю сам пройшов. Мені тоді було 18 років. Навчався в Лебединському педагогічному технікумі. Були канікули, коли почалася війна. Мене мобілізували до війська. Нас направили в тодішній Ленінград, у друге артилерійське училище. Коли німці почали оточувати місто, училище евакуювали на південний Урал. А вже там нас навчали на артилеристів", – розповідає нам Григорій Романович.

Згадує, як 1942 року потрапив в оточення під Харковом.

"Боєприпасів не було, медикаментів не було, харчів не було, нічого не було. Нам вдалося частково вирватися з котла. Пішли у напрямку міста Розсош, але там вже були німці. Після цього почали невеличкими групами виходити з оточення і робили це тільки вночі, бо вдень були постійні обстріли. Втрьох ми вийшли з оточення. З таких як ми сформували невеличку частину і кинули в справжню м’ясорубку під Сталінград. Добре це пам’ятаю. Бої були страшні – вода була червона від крові, справжнє пекло. Боєприпаси закінчились і я потрапив у полон", – згадує старожил.

Баланда з гімнастерки і картопляні очистки

Полонених німці тримали в фільтраційному таборі. Годували один раз на день, давали баланду – суп, у якому плавало кілька крупинок.

"Люди були знесилені, поранені, голодні. Навіть ту баланду, ще треба було отримати, мати якусь посуду – каску чи банку, куди можна налити. В перший день я залишився голодний, бо коли підійшла моя черга, то баланду просто не було куди налити, а наглядач погнав нас далі. На другий день, коли повели до кухні, я на ходу придумав рішення – під черпак з баландою підставив нижню частину гімнастерки. Треба було жити, тому доводилося їсти з гімнастерки", – згадує Григорій Куземко.

З концтабору відібрали чоловіків, які ще були молоді та сильні, і відправили в Німеччину. Поїздом їх привезли до Нюрнберга до табору для військовополонених.

"Як зараз пам’ятаю ті нари в три поверхи. Нас зразу погнали до роботи. Я потрапив у "гарячий цех", там виплавляли електроди. Ми там втрьох працювали, познайомилися, трималися купи. З їжею були непереливки. Бувало вдавалося потрапити на роботу до кухні, чистити картоплю. Я непомітно запихав декілька очисток у взуття під п’яту і йшов до ночівлі. Там ми їх мили і їли – так і виживали. А наглядач був справжній чорт, тільки побачить, що ти присів, одразу біжить з нагайкою", – згадує старожил.

Чорношкірий американець та табір під Москвою

1944 року і в Німеччині стало неспокійно – почастішали бомбардування. Бомбили і місто Нюрнберг.

"Нас часто возили на околицю міста – розбирати завали, ремонтували пошкоджені будівлі. Одного дня розпочався авіаційний наліт. Бомбили так, що земля гула. Наші охоронці розбіглися по укриттях. А ми з трьома товаришами побігли до лісу, що був поруч. Довго бігли, ховалися, їли траву, бо нічого не мали. А через день почули в лісі звуки бою. Стріляли з різної зброї. Ми пішли на звуки. А там і танки, і гармати... Побачили дорогу, по якій їхала вантажівка. За кермом був чорношкірий американець, віз якийсь вантаж. Ми вийти на дорогу і він нас помітив. Напевно він зрозумів хто ми, бо солдат казав нам: "Русь, русь". Нас завезли в невеличке містечко, а там вже була тьма військовополонених, яким вдалося вижити в німецьких таборах", – згадує Григорій Романович.

Американці їх годували, лікували хворих. Вмовляли їхати далі на Захід, подалі від війни і радянських військ. Пропонували роботу – в США та Канаді.

Назвали зрадниками Батьківщини

"Я сказав, що повернусь тільки в Україну. Довго нас не тримали і передали червоній армії. Нас відвезли вже у радянську тюрму – табір під Москвою. Допити продовжувалися по декілька днів. Кожен раз питали одне і теж саме. Особисто мене не били, просто ставилися, як до худоби. Адже Сталін сказав: військовополонених у нас немає – є лише зрадники Батьківщини. Тому і ставлення до нас було відповідне. Дуже багатьох з цього табору відправили до Сибіру. Мені повезло, перед Новим роком мене відпустили і я зміг повернутися додому до батьків. Як же я радів, що вони живі", – згадує Григорій Романович.

Молодий чоловік після німецьких та радянських концтаборів повернуся додому з відкритою формою туберкульозу. За зросту 1 метр 86 сантиметрів його вага була 48 кілограмів. Тривалий час мати Григорія Романовича варила в печі якісь узвари і напувала сина. Їй вдалося його вилікувати! Але у чоловіка працює лише третя частина легень. Тому він має інвалідність першої групи.

Повоєнне життя було нелегким, доводилося багато працювати. Він вступив до Сумського педагогічного інституту. Після закінчення вишу направили на роботу до Чернігівської області.

"Приїхав на роботу в село Карильське, почав вчителювати. Я викладав математику та фізику. Завжди мене тягнуло до цієї роботи. Пропрацював вчителем з 1953 до 1993 року. Дуже мені подобалося вчити дітей, відкривати для них світ, вчити доброму, хорошому", – каже нам старожил.

Любов до пасіки та бджілок

Незважаючи на складні часи, у Григорія Романовича з’явилося ще одне захоплення – бджоли та пасіка. Він тримав 12 вуликів. Мед не подавав, а роздавав сусідам, дітям, родичам і сам споживав.

"У колгоспі була пасіка на 80 вуликів. Там був справжній пасічник – Василь Тихонович. Він все знав про бджіл. А я тоді був лише початківцем. Пасічник і каже: будемо перевіряти вулики. Тихонович командує: відкривай он того вулика. Я його відкриваю, а звідти рій лихих бджіл – кусають мене безжально. Рука пече вогнем, але перевіряю. І що я не відкрию вулик, а звідти вилітають розлючені бджоли. А у Василя Тихоновича все спокійно – бджілки лагідні. Я собі думаю, щось тут не так. Придивляюся, а пасічник б’є щосили по вулику ногою, а потім мені каже – перевіряй. Тоді я все зрозумів. Кажу, для чого ви це робите? А він відповідає: хочу перевірити – вийде з тебе пасічник чи ні. Тож "екзамен" я склав, але на все життя його запам’ятав. Тоді бджоли мене так покусали, що розпухлу руку не міг витягнути з рукава фуфайки. Мене після цього мати відмовляла, мовляв, кинь те діло. Але я продовжував, а бджолу полюбив на все життя", – згадує Григорій Романович.

Навіть під час переїзду до Києва вимогою дідуся до дітей була можливість займатися пасікою. В умовах столиці, це майже нереально. Тому пасіку влаштували на дачі під Києвом. Але сусіди почали скаржтися, бджоли з одного вулика їх покусати. Тож вирішили відмовитися від цього хобі. Вулики віддали до монастир. Але кожного разу, коли рідні питають у дідуся, що йому подарувати на день народження, відповідь одна: "Бджілок". Він просто обожнює їх, десь підбере на вулиці травмовану, носиться з нею, розмовляє, ледве не цілує.

Правнук зустрівся з королем Великої Британії

У дідуся дуже добра пам'ять. Він до цього часу пам’ятає своїх однокласників та колег, із якими працював у школі. Навіть знає декілька фраз італійською та французькою мовами, які почув, перебуваючи у німецькому полоні.

У Григорія Романовича – один син, Микола Григорович. Має двоє внуків та трьох правнуків. Дуже пишається ними. Одна правнучка вчиться в Києво-Могилянській академії, а ще двоє, брат і сестра, зараз у Англії – виїхали на початку війни з Києва.

"В українській школі Олесь мав бути у дев’ятому класі, а по тестуванню його взяли в приватну англійську школу в Брентфорді в десятий клас! Він по знаннях перескочив один клас, дуже розумний хлопець. Зараз він третій у класі по успішності. Більше того, наш Олесь вітався за руку з королем Великої Британії Чарльзом III! Він приїздив в цю школу і правнук підійшов до короля, привітався з ним і навіть фото встигли зробили", – розповідає дідусь.

Він каже, що дуже скучає за правнуками, але через війну не може з ними усіма побачитися.

Задушив би Путіна своїми руками

Коли почалася війна і росіяни атакували Київ, Григорій Куземко був з дітьми у столиці. Вони його розбудили, сказали, що почалася війна – звуку сирен він майже не чує. Сім’я поїхала на дачу під Васильковом. Літаки гуркотіли просто над їх будинком, дідусю було добре чути вибухи ракет.

"Я в житті не думав, що доживуся до такого жаху. Ця війна, то якась дикість – знищення людства. Це повний жах, що робить ворог в Україні – вбивають, нищать, палять. За що? Я ні разу не ховався в бомбосховищі

Джерело