В українському прокаті стартувала українсько-італійська комедія "Коза Ностра. Мама їде". Головну роль у ній зіграла заслужена артистка України Ірма Вітовська. Суспільне розпитало акторку про фільм, кіно як терапію, мистецтво у час війни та волонтерську діяльність.

В інтерв'ю для проєкту "Фантастичні українці" від Українського культурного фонду ви сказали, що є кіно, яке треба подивитися і змінитися, а є кіно, яке треба подивитися і підняти собі настрій. "Коза Ностра. Мама їде" — це яке кіно?

— Це якраз інше кіно — для підняття настрою. Ми потребуємо таких жанрових стрічок. Це кіно — для широкого загалу, з яким у нас останнім часом стало все добре. "Памфір", "Я і Фелікс", "Клондайк", "Бачення метелика" — це фільми останньої декади, які тільки будуть прямувати до глядача. Те жанрове кіно — якраз про розваги. Питання залишається в кількості та якості, тому що ці фільми покликані на широку аудиторію. Отже вони мають на меті не тільки зміст, а й емоцію, враження, картинку, певну атракцію.

Відповідно, якщо у нас "вистрілювали" перші комедії, то їхні продовження ставали гіршими. Хоча теж мали свого глядача. Як би мені не було шкода, що такого глядача у нас більше, ніж того, який би подивився перелічені мною на початку фільми. На жаль, це — така данина — інтелектуальний глядач, який має смак, інші цінності й запит на мистецький продукт, ніж просто глядач.

Чи можемо говорити, що у час війни стрічок для підняття настрою люди потребують більше?

— Як говорить історія, — так. Перша і особливо Друга світова війна, бо там було більше кінопроцесу. На досвіді мюзиклів та фільмів про любов ми бачимо, що первинні потреби людини — це дружба, кохання та гарна музика. Потреба в ілюзії сховатися від жахливої реальності в красиву картинку зростає. Відповідно, ми нічим не відрізняємося — людина залишається такою ж. Нам хочеться сховатися на три години у світ, де немає війни.

Це — як терапія. Особливо вона потрібна тим, хто перебуває в дуже довгому стресі, хто дуже наляканий. Особливо хлопцям для перезарядження, адже вони весь час на стресі у великій мобілізації та концентрації. Зараз їм не варто дивитися кіно, яке потребує осмислення. Їм нема коли. А от такі фільми дозволять бійцям трошки відпочити, відійти, розслабитися. Тимчасово переміщеним людям, які теж стресують, це також потрібно.

Але є і фільми, які працюють над нашим духовним та інтелектуальним ростом. Ті фільми теж потребують свого глядача, який перебуває більше в тилу. Я вважаю, що Франківськ, як місто, не настільки травмований, як Краматорськ чи Харків. Тому фільми, які підіймають інтелектуальний рівень, мають бути тут у прокаті. Це має бути як правило — ходити на них, щоб зростати у своїх смаках.

Кіно "Коза Ностра. Мама їде" знімали у 2020 році. Якби зйомки на той час не завершилися, а продовжилися б після повномасштабного вторгнення РФ в Україну, чи змінилися б смислові вектори в сценарії?

— Я думаю, що зараз ця картина не відбулася б. По-перше, більшість українських колег воюють на фронті. Це ж — не тільки про актора та режисера, у кіно залучений великий департамент. У нас дуже багато колег, які взяли зброю і воюють. І загинуло багато людей з української кіноіндустрії. Війна триває з 2014 року. Просто вона була локальна. І все-таки більшість українців жили, змирившись із тим, що це — ненадовго.

І фільм не тільки український — пітчинг та ініціатива втілити його — італійська. Нашою була пропозиція, ідея та сценарій. Гроші тут італійські, пітчинг виграний у Римі. Треба говорити, що це — перша міжнародна картина, і я — перша акторка міжнародного комерційного кіно в головній ролі. Це — прецедент і інцидент водночас. Назвіть мені фільми, які б фінансувалися західною стороною й Україна там виграла пітчинг з українським актором чи акторкою в головній ролі. Я такого ще не бачила.

Запрошений режисер Джованні Дота вирішив це зафільмувати та погодився на таку роботу. Кіно не стало фестивальним чи для вузького кінопоціновувача, а стало насамперед для великої аудиторії. І сьогодні ця велика аудиторія покаже, чи підходить їй цей фільм.

Скільки таких фільмів зараз не відбудеться через економічну та політичну ситуацію в країні?

— Не знаю, чи нові фільми будуть запущені. Мабуть, якась дуже дозована кількість, але буде. Адже кінопроцес не може зупинитися, оскільки це — велика кількість людей, які працюють, як і в будь-якій галузі. Єдине, що обсяги будуть менші.

Ми закінчили зараз зйомки картини, яку я ще не можу оголосити. Але цей фільм — один з минулих переможців пітчингу, що увійшов у процес підготовки перед війною. І зараз картини, які входили у війну, мають бути запущені цього року. Їх завершують і намагаються реалізувати, якщо дозволяє кошторис.

Ми не можемо забрати економічне розуміння тих можливостей, які були до вторгнення і є сьогодні. Тому, власне, печально все. Я гадаю, що кіно ще 2-3 роки після перемоги "зализуватиме" свої рани, як і будь-яка креативна галузь.

Якого кіно потребуватимуть українці після перемоги: фільми для настрою чи ті, які дозволять оплакувати все, що відбувалося?

— Головне — щоб кіно йшло від серця автора. Дуже не хочеться, щоб одразу експлуатувалася тема нашого геноциду, який відбувається. Тому потрібен час на переосмислення. Спілберг знімав "Список Шиндлера" через 15 років після того, як отримав сценарій. До того Роман Полянський відмовився від нього, бо його мама загинула в гетто. Відповідно, з Бучею, Ірпінем, Ізюмом — те, що ми зараз відкриваємо і ще будемо відкривати на кожній звільненій території, — на цьому не можна "хайпувати".

Недостатньо і акторів, які зможуть втілити цей досвід. Ті, хто з фронту прийдуть (у нас дуже багато таких акторів), от вони і зніматимуться у таких картинах. Їм буде легше, це справді виглядатиме органічно.

Це допоже подолати травму чи навпаки — згенерує нові неврози?

— Нещодавно, у 2020 році, вийшла картина "Куди ти йдеш, Аїдо?" про югославський конфлікт. Подивіться, скільки пройшло після війни, практично 20 років. Тобто проходить ось це переосмислення. Я думаю, що це надовго у нас буде. Ми повертатимемося і повертатимемося. Гадаю, що для такої страшної історії, яка стосується Бучі та Ізюма... От нещодавно ідентифікували все-таки Володю Вакуленка. Ми сподівалися, що він виживе. Активіст, волонтер, дитячий письменник — і от нам прийшов номер його могили. Підхід до таких речей потребуватиме довгих десятків років.

Про волонтерську діяльність — не ту, якою ви займаєтеся все життя, а саме після початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну. Як змінився її вектор?

— До великої війни логічно, що це була армія — бо вона була гола, боса, і ми всі намагалися допомагати, хто чим може. Особливо це були госпіталі.

Зараз, після вторгнення, ми щось подібне відчули, коли не тільки держава займається, а й люди так само почали. Бо велика кількість хлопців та дівчат — треба їх одягнути, озброїти. Відповідно, ці запити виросли.

Але я все-таки повертаюся часто до проблем паліативно-хоспісної своєї історії. Коли було вторгнення, ми, звичайно, багато медичного матеріалу одразу перекинули туди, куди відправляли евакуйованих.

Які ще запити? Ми родиною заснували й відкрили фонд — це скоріше фонд не для збору грошей у людей на певні потреби, а для внесків. Наші друзі — це таке коло людей, які в нього перераховують, а також наші певні гонорари або заощадження ідуть в цей фонд.

Чи страждає зараз волонтерський фронт паліативної допомоги через те, що збільшилися ресурси й потреби саме на військовому фронті?

— Наскільки я знаю, велику частину потреб евакуйованих дітей західні країни взяли на себе, за що ми їм дуже дякуємо. У нас дуже багато дітей вивезли, і конкретно я долучалася до евакуації людей, яких прийняли в клініки Європи. І ми їм вдячні за те, що хоча б це нам полегшилося, і ми можемо робити більше для військових.

Чи хотіли б ви долучитися до стрічки, яка буде присвячена перемозі України?

— Не знаю, не можу сказати. Я не дивлюся на тему. Я дивлюся на якість продукту, сценарію та історії. Історія — це найголовніше. Хороший сценарій. Про що? Це вже другорядне: чи це буде про якусь героїню, чи це буде про "Азовсталь", чи це буде про людину, яка починає спочатку, чи це взагалі буде про людину, для якої війна далеко, і вона живе, чекає та боїться. Чи це взагалі буде не про війну, а намагання уникнути її та втекти від неї. Чи це буде про людину, яка виїхала у перші дні і все у неї склалося, але її трошки муляє від цих постійних страждань, як страждають всі наші порядні люди, які виїхали, і мають сором постійно за те, що інші тут лишилися. Виїхали вони через певні обставини, і я ніколи не засуджую. Головне, щоб вони виходили на мітинги й вкладалися в Україну, і боролися за неї там. А от люди, які виїхали, тішаться собі і живуть, попиваючи пиво, врятувавши свої дупи, і їм абсолютно байдуже на те, що тут відбувається, — такі люди, як на мене, краще б і не поверталися.

Читайте також У Франківську відбувся перший в Україні показ комедії "Коза Ностра. Мама їде" 48 благодійних заходів за пів року. Мала філармонія у Коломиї передала 100 тис. грн для ЗСУ "Нас зомбували, що все українське — низькопробне і шароварщина". Директор Франківського драмтеатру про війну і мистецтво

Читайте нас у Telegram: головні новини Івано-Франківщини

Станьте частиною Суспільного: повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини й ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Користувачі акаунтів Google можуть заповнити форму тут. Ваші історії важливі для нас!

Джерело