Україна пережила три Голодомори: 1921-1923, 1932-1933 та 1946-1947 років. Їх штучно створила радянська влада, аби знищити український народ та придушити український національно-визвольний рух. Найтрагічнішим був Голодомор 1932-1933 років, про який відомо тільки з розповідей очевидців та їхніх родин.

Свідчення-пам'ять тих, хто або пережив Голодомор, або тих, кому вдалося вимолити рідних розповісти про ті страшні часи збирала Наталія Парака для Українського Радіо.

Страшна правда про голод 1932-33 років у багатьох українських сім'ях роками згадувалася між рядками. Старші не розповідали, мабуть, ще й тому, що не хотіли вкотре згадувати пережите: як найсміливіші вибиралися за межі України, аби десь знайти-виміняти пів мішка борошна, як добиралися з тим мішком до хати лісами та ярами, бо офіційною дорогою навряд чи вдалося б дійти з ним додому. Натомість з таким скарбом можна було позбутися й життя. А того борошна потім мало вистачити на пів року: основою оладків був жом, кропива, мох, все те, що знайшли. І лише дрібка борошна. Згодом, до речі, аби таких сміливців у пошуках їжі зупинити, влада закрила кордони України. І це ще одне підтвердження того, що Голодомор був спланованим.

Свідки Голодомору про злочини сьогодні:

Не говорили у родинах і про те, що бабусю, тоді молоду жінку, яка поверталася з хлібом з колгоспу, рідні так і не дочекалися. Її задушили у житі коралями, а забрали лише хліб. Мовчали про найстрашніше: коли, втративши від голоду розум, доведені до відчаю напівбожевільні люди їли людське м’ясо вже померлих від голоду. А в окремих випадках і вбивали заради цього. Тому дітей замикали у хатах і охороняли від найстрашнішого.

Спогади про Голодомор

Валерій Іванов розповідає, що йому за 70, і він не застав років страшного Голодомору. А в радянський період навіть згадки про нього не було – все замовчувалося і перебувало під грифом секретно. Проте ділиться історією свого батька.

"Мій батько був із села Андріївка Сумської області. Йому було на той час 15-16 років. Він багато чого бачив. І багато чого розумів. Був майже дорослим. І нам, трьом дітям, нічого не розповідав. Але коли я його діставав, то він трохи розповідав про той страшний час. Він з бідної сім'ї, де було 10 дітей. Якось вони зводили кінці з кінцями. В 1932 році у селян почали все їстівне вичавлювати і забирати. В сім'ї батька не було живності. Тому спершу померли діти, а потім і мати з батьком. Він залишився один. Його врятувала сусідка, зайшовши до хати, і побачивши, що він не може вже рухатися. Вона його виходила… Йому було 15. Він тоді шукав і їв усе, що міг знайти", – розповідає Валерій Іванов.

Відомому українському письменникові Сергію Плачинді, родом з Кіровоградщини, на той час було зовсім мало років. Але дитяча пам'ять закарбувала окремі факти тих страшних часів.

"Він народжений у 1928 році, 5 років йому було. І він залишився єдиною дитиною на всій вулиці. Мати ходила заробляла трудодні в колгоспі. І сусідки, діти яких померли, стерегли його від людоїдів. Він був зачиненим у хаті. Вони підходили й питали, чи живий. Він пам'ятає це. Фрагментарні уривки якісь страшні. Він ніколи не міг про це спокійно говорити..." – каже його донька, Галина Плачинда.

Про той страшний штучно створений голод в Україні зараз можна дізнатися з книжок і документальних фільмів, в історичних архівах та музеях. Та найціннішими є спогади родичів, людей, які ще щось пам'ятають. А таких з кожним роком все менше. Олег, син Валерія Іванова, записав для власного архіву спогади тітки своєї мами, Лідії Цибулько, яка прожила довге життя і пішла в інші світи у 91 рік. У ті голодні роки вона вижила завдяки сестрі Дуні та її чоловіку Юхриму, бо мати Лідії була на засланні в Сибіру. Олег поділився цим записом-згадкою.

"Все забирали тоді. Треба було думати, як вижити. Юхрим працював трактористом, то він брав трохи зерна, сипав у кишеню, а воно провалювалося глибше. Потім вдома його діставали з підкладки і мололи через жорна..." – розповідає Лідія Цибулько.

Голоду не було, казала радянська влада. Лише труднощі з продовольством. І будь-які спроби оприлюднення того, що відбувалося у "великому СРСР", жорстко присікались. Ураженими голодом територіями було заборонено їздити іноземним журналістам. Тож документальних підтверджень Голодомору майже не було. Таємні фото Александра Вінербергера, австрійського інженера, який багато років працював на хімічних підприємствах СРСР й у 1933 році якраз працював і жив із сім'єю у Харкові, стали чи не єдиними свідченнями того, що відбувалося у цьому місті зокрема та в Україні в цілому. Йому вдалося не лише зафіксувати на фото жертв геноциду, але й вивезти ці світлини в Австрію. Збереглися два альбоми фотографій: один з них в австрійському архіві, а ще один, так званий червоний альбом, — у Самари Пірс, правнучки Александра Вінербергера, яка тепер досліджує українську трагедію.

"Я дізналася про Голодомор у 2012 році, коли закінчувала другий рік навчання на фотографа. Я побачила у свого дідуся на столі "Leica" камеру, і спитала про неї. Він сказав: "Візьми її і йди поговори з бабусею". Коли я шукала інформацію про Голодомор, то в інтернеті не дуже багато її знайшла. Але я почула історію від своєї бабусі. І наприкінці 2012 року спланувала подорож до України. Тут я познайомилася з тепер моїм другом Олександром. Він показав мені цілі селища, що постраждали від Голодомору, організував зустріч зі своєю бабусею Ніною Дудник, яка пережила Голодомор", – каже Самара Пірс.

Жінка має червоний альбом, який зберігався на горищі бабусі та про який ніколи не говорили. Його випадково знайшов дядько Самари.

Письменник і журналіст Сергій Плачинда спробував розповісти про трагічну історію українського народу ще у радянські часи. Одне з оповідань Плачинди для літературного конкурсу було про те, що відбувалося у 1930-ті роки на його рідній Кіровоградщині. Але молодому публіцисту порекомендували його викинути й забути. З початком перебудови Сергій Плачинда був одним із перших, хто почав про це писати.

"Це були ще радянські часи. Був конкурс молодих літераторів. Він написав, але редактор сказав спустити в клозет і забути про це. Думаю, батько так і зробив. Тому ця мовчанка була драматичною для батька. Не менш драматичною, ніж сам факт Голодомору. Він одним з перших приніс в український соціум тему Голодомору. Її підняли на зборах Спілки письменників. Батько і його колеги відкрили шлюзи цієї інформації, і це було шоком для суспільства. Батько опублікував свої спогади", – розповідає Галина Плачинда.

Схожість сьогодення з минулим

Тут мова піде не про статистику і кількість жертв Голодомору – щодо цього досі є різні оцінки, про юридичні аспекти поняття "Голодомор", про тисячі розсекречених документів. Натомість розповімо про незагоєні генетичні рани нашого народу, про внутрішні психологічні травми тих, хто пережив страшні часи і які передаються з покоління в покоління. І врешті-решт, про жорстоку схожість нашого сьогодення з минулим. Про це, не змовляючись, говорили всі ці люди в різні дні.

"У батька було шанобливе ставлення до їжі. Він не дозволяв викидати хліб, сварився... Зараз те, що робиться у нас після 24 лютого, це сучасний геноцид. І зараз вони теж намагаються нас знищити. Це той же геноцид..." – розповідає Валерій Іванов.

"Моя мати теж була жертвою. Вона, як сама вважала, не могла позбутися ганебної звички ховати хліб під подушку. Вона змушувала доїдати нас все з тарілки. І я тепер розумію, чому... Їжа ніколи не викидалася. Це геноцид, який триває століттями… Сподіваюсь, що зараз це все фіксується", – каже Галина Плачинда.

Самара Пірс, вже добре відома в Україні правнучка свого видатного діда Александра Вінербергера, у ці дні знову у Києві, вже вчетверте. Щоразу коли Самара приїздить до України, вона привозить із собою червоний альбом з фотографіями свого дідуся. А також фотоапарат, за допомогою якого він робив ці фото. Ці експонати можуть побачити всі відвідувачі Національного музею Голодомору. Після перших двох поїздок вона створила фотовиставку "Маски голодомору". Після відвідин України у 2018 році Самара розпочала працювати над великим фотопроєктом "Довга боротьба". Як зазначає фотографка, тепер цей проєкт розшириться, до нього додадуться фото сьогоднішніх подій в Україні.

"Я думаю, що ця тема стала ще більше актуальною після Майдану, і після початку війни. Я бачу схожі речі: пропаганда, репресії, страх, який Росія намагається вселити в українців. Вони поводяться як тварини, вони намагаються дегуманізувати українців.

Я створюю мистецьку роботу, я зроблю фотовиставку, яка буде показувати схожість між Голодомором та війною зараз. Я також хочу показати красу України, незважаючи на війну", – говорить Самара Пірс.

Тепер ми вже маємо фото та документи. Та головне — маємо пам'ять, яка не дасть забути кожному з нас. І кожен з нас підсвідомо змітає хлібні крихти у долоню, і висипає через вікно птахам. І кожен запалює свічку. І кожен з нас вірить: відплата буде.

Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube.

Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!

Джерело