Майя Москвич – військовослужбовця, засновниця луцького клубу стрільби з лука "Луцькі соколи", вона єдина та перша жінка у складі збірної команди України, яка взяла участь у змаганнях "Ігри Нескорених" у Сіднеї та здобула там одразу дві "золоті" медалі. Цьогоріч Майя Москвич у складі збірної України взяла участь в "Іграх воїнів". Змагання відбулися в серпні, в Сполучених Штатах Америки. Там спортсменка здобула три медалі.

Чемпіонка поспілкувалась з Суспільним після повернення з Америки та розповіла про що мріє та якою бачить перемогу України у війні з Росією.

"Майя, ми маємо взяти медаль на змаганнях"

– Коли Вам запропонували взяти участь у змаганнях "Ігри воїнів", чи були у Вас сумніви, щоб долучатися до них. Як тоді відреагували на таку пропозицію, що думали, на що націлювалися?

– Коли почалася війна, я пішла на службу, сказали, що змагання будуть відбуватися й збірна братиме участь якраз у той день, коли я вирушала з підрозділом на схід, перед тим трапилася трагічна для мене подія – загинув біля Попасної мій тренер. Останні слова, які мені казав: "Майя, ми маємо взяти медаль на змаганнях". Я дуже болісно переживала втрату і я написала повідомлення представниці Міністерства ветеранів, щоб мене замінили в збірній.

Був момент, що я поділилася зі своїм взводом, із тими, хто вийшов з-під Лиману. Кажу, що є такі змагання, що думають про це, бо після бою це найрідніші люди стали. І всі сказали, щоб обов'язково їхала, відпочину там, посплю, мовляв, "Навіть не думай, мала, обов'язково їдь". І вони стали тим стимулом, що вирішила – таки поїду.

– Розкажіть, будь ласка, як відбувалась підготовка до змагань, де відбувалися спортивні збори?

– Навально-тренувальні збори були в Британії. Ці білі простирадла, це харчування, все мені було не так. Мені життя в наметі, в піску було набагато милішим за ті всі умови. Було дуже складно переформатуватися на зовсім нове.

У мене була домовленість з моїми побратимами, що вони мене мають чекати, не їхати в бій, а я маю повернутися з перемогою і тільки тоді ми підемо кудись. Я наче мала принести дух перемоги. Вони мені підписали прапор, він у мене висів в кімнаті, потім я з ним виходила тричі на п'єдестал і в нас є тепер свій переможний прапор.

"Це якась помилка, не могла я так добре стріляти”

– Для вас був новим вид спорт кульова стрільба. Ви перераховували результати, бо не могли в них повірити?

– Стрільба мені кульова вона близька, тому що я стрілець і це мені легше скажемо так, це не з лука стріляти, це на багато простіше. І мені вона чомусь пішла.

На змаганнях приходжу до монітора, а там світить триста шістдесят. Всі кажуть: “О, ти так класно стріляєш”, а я кажу: “Ну це якась помилка, не могла я так добре стріляти”. Я пішла до суддів і кажу, що там якась помилка, видрукуйте мені результати нормальні. Беру той листочок, йду пити каву. Беру калькулятор і перераховую з десятими й бачу, що набрала триста шістдесят. Я розумію, що відстріляла сорок пострілів не нижче “дев`ятки”. Це неможливо, у мене на тренуваннях один раз це вийшло в ідеальних умовах. Мені тренер сказав, що я добре стріляю, всі сказали, я не повірила нікому. Я навіть комп`ютеру не повірила, перерахувала і в мене таке потрясіння в голові: “А як я це зробила?” Так я потрапила в фінал з високим результатом.

– У вас ще була золота нагорода, це за стрільбу з лука. Її було легше здобути?

– Коли я приїхала, то була в кінці рейтингу тих лучників, не впевнена в собі, все дуже складно було, мені йшло важко, дуже важко йшла стрільба з лука. Я десь підходила з розуміння того, що все-таки програю. Я вже це прийняла, змирилася і морально готувалася до поразки. І найкращим виходом було: “От гаразд, якщо я вийду і мене в кінці дня чекає поразка, тоді я відпрацюю це з великим задоволенням і це все завершиться". З такими думками я вийшла і почала стріляти технічно, чітко без переживань за результат, бо я наче прийняла навіть негативний варіант. Можливо цей фактор допоміг мені виграти, бо я не переживала за перемогу.

– У вас ще потім була командна медаль?

– Наша команда зі стрільби з луку була беззаперечними лідерами. Не можна говорити, що це було легко, ми просто вийшли чітко відпрацювали й забрали своє, бо моє золото було таке виборене, вимолене, таке прям настільки по волосинці здобуте.

"Війна зараз є пріоритетом і всі, хто можуть і вміють воювати, мають це робити"

– Ви зараз повернулися на військову службу. Як вас зустріли? Як відреагували на перемогу ваші побратими?

– Мої побратими наче пишаються мною і гордяться, що я в їхньому підрозділі така є. Наче вони радіють зі мною більше за мене. Тільки тут я відчула, що я насправді виграла, зробила щось позитивне, важливе.

– Після повномасштабного вторгнення російських військ, коли та чому ви вирішили повернутися на військову службу?

– Я не думала йти на службу, бо вже цивільною себе почувала повністю, але моє серце сильно забилося і сказало, що війна і всі, хто вміють воювати, тримати зброю в руках треба йти воювати, бо росіяни просто так рухнули, що це стало пріоритетом — виживання. У стресових ситуаціях, що я робила колись — ставала в стрій, так само захотілося стати в стрій і долучитися, щоб якось відбивати цю навалу. Я вважаю, що війна зараз є пріоритетом і всі, хто можуть і вміють воювати, мають це робити.

– Чи попри війну, продовжуєте мріяти?

– В мене три мрії є, дуже достатньо для мрій, якщо чесно. Мрія ще раз поїхати в Штати, бо я була на змаганнях в Америці, але Америки не бачила зовсім, тому що я змагалася.

Хотіла б ще провести змагання зі стрільби з лука серед ветеранів. Спробу цю робив і зробив дуже вдало Дмитро Сидорук минулого року “Кубок учасників АТО у Львові”. Хотіла б продовжити цю справу і провести було б чудово ці змагання в Луцьку.

Ще мрію про перемогу України. Перемога – це коли ми станемо країною, яка розкриє свій потенціал. Потенціал нашої держави — це регіональний лідер, як на мене. Як колись була Київська Русь десь такого масштабу і рівня.

Термінові новини читайте в Telegram та Viber Суспільного Луцьк.

Джерело