Місяць не могла ходити, а коли донька сказала, що за нею прийдуть російські солдати і відведуть у катівню, встала й пішла. Тікали з окупованого міста, коли над головою летіли ракети, розповіла Суспільному 68-річна переселенка з міста Куп'янськ Харківської області Людмила Коцюра. Донька Марина була у списках росіян як невиїзна. Зі слів жінок, ризикнули і не жалкують, бо Кропивницький, куди переїхали, став для них другою домівкою, де вони планують лишитись після перемоги України у війні.

Людмила Коцюра розповіла, як упродовж чотирьох місяців з донькою виживали в окупованому російськими військовими Куп’янську: "Була російська армія, чеченці, буряти. Буряти – це взагалі… Вони оселились у тепломережі, де знайома працювала прибиральницею. Їм показали туалети – чоловічий і жіночий. А через два-три дні вони почали казати, що вони "повні", вони "вже туди находили". Питали, куди тепер ходити. Про те, що цей унітаз змивають, їм навіть на думку не спадало".

Жінка розповіла, що пити доводилось кип’ячену дощову воду: "Тепер я можу сказати, наскільки смачна дощова вода. Медицина каже, не можна пити дощову воду. Можна. Вона текла зі стріхи, брудного шиферу, ми її збирали. Газ ще був, кип’ятили, пили. Така смачна була ця вода".

Втекли з-під окупації, рятуючись від катувань. Жительки Куп’янська – про переїзд у Кропивницький

З березня, згадує, російські військові почали обшуки у людей, прийшли і в її будинок. Шукали чоловіків. Перед тим, як відкрити, поховали усю українську символіку, що була. Після – забрали її у Кропивницький: "Вони б за неї убили. А ще дивувались, що у нас в сараї і погребі є світло".

Жінка – викладачка акушерства і гінекології у Куп’янському медичному коледжі. Працювати на росіян, які захопили його, відмовилась і звільнилась: "Коли почали бомбити мости, вибухова хвиля пошкодила наш будинок. Він не розвалився – ані стеля, ані стіна, але донька отримала контузію, перестала чути. Я злякалась, сіла в погреб і просиділа там місяць".

Від пережитого стресу жінка не могла ходити. Згадує, що з часом страшно було не тоді, коли стріляли чи бомбили, а коли було тихо. Це означало, що у підвалі катують людей. Так, розповіла, окупанти називали катівню. Її облаштували в камері місцевого відділу поліції. Катували людей з проукраїнською позицією: "Луди помирали бо відмовляли нирки і печінка, бо так били. Закатували одного з викладачів нашого коледжу Костю Миронова. Йому було років 35, не більше. Він був учасником АТО у 2014 році. Хтось же його здав".

Донька жінки Марина Коцюра після окупації міста відмовилась працювати у Куп’янській міській раді. Розповіла, що 1 березня люди вийшли на антиросійський протест.

У відключенні в місті зв’язку, електрики і водопостачання окупанти звинуватили Україну, сказала Марина Коцюра: "Тому що ми – місто-зрадник. Таким був основний наратив. Потім друзі, колишні поліцейські, які не пішли на співпрацю з окупантами, сказали, що мене готують на підвал і подають на списки на невиїзд. Сказати, що я злякалась – це не сказати нічого. Кажу мамі – або ми їдемо, або ти мене більше не побачиш".

Дізнавшись новини про донку, Людмила Коцюра самостійно зібрала речі в дорогу, не звертаючи увагу на хворі ноги: "Я сама лікар, але не можу цього пояснити. Коли вона мені сказала про підвал, у мене перестали боліти ноги, я за пару годин скинула в сумки все, що можна було зібрати".

За добу зібрали речі і пішли з міста. Йшли дамбою 3,5 кілометри під обстрілом – розповіла переселенка: "З Бєлгорода летіли ракети на Чугуїв. Над головою. Нарахували десять прильотів. Плакали, кричали, молились, але йшли. Дійшли до шлюзів – це вже Україна. Пройшли ще метрів 150 і тоді почали сміятися, кричати, донька почала співати "Ой, у лузі червона калина" так голосно, що, думаю, й оркам було чутно".

Жінки оселились у Кропивницькому, де й дізнались про звільнення Куп’янська: "Над містом – прапор України. Це гордість за мою країну, наші Збройні сили України, за місто, яке вистояло".

Людмила і Марина Коцюри розповіли, що почали усміхатись, бо почуваються більш безпечно. Однак плачуть, коли розповідають про життя в окупації. Після перемоги України залишаться жити у Кропивницькому.

Читайте також Актори з Маріуполя показали виставу у Кропивницькому і розповіли про бомбардування театру. "Усі плакали від радості",– рідні звільненого з полону азовця з Долинської, що на Кіровоградщині. "Люди годинами стояли за хлібом під обстрілами". Власник пекарень – про роботу в Харкові та переїзд у Кропивницький. Підписуйтеся на новини Суспільне: Кропивницький у Вайбері , Телеграм, Інстаграм та Ютуб

Джерело