Він лише день не дожив до своїх 32 років. Білорус Олексій Скобля із позивним «Тур» воював за Україну ще 2015 року. Спочатку приєднався до тактичної групи, яка входила до Добровольчого українського корпусу. Згодом легалізувався в ЗСУ. Був сміливим, серйозним здорованем, який не мав страху. Таким згадують його побратими, рідні і друзі.
Олексій із звичайної білоруської родини: мама вихователька у дитячому садку, батько – водій автобуса. Жили у Мінську. Молодша сестра Катерина Шабунь розповіла про брата виданню «Наша Ніва».
«Олексій завжди, скільки я його пам'ятаю, дуже цікавився історією з самого дитинства. Навіть хотів вступати на історичний факультет, але його відмовив учитель у школі. Пояснив, що історією сьогодні не прогодуєшся.
Тоді після дев'ятого класу Олексій вступив до автомеханічного коледжу в Мінську. Закінчив його, працював механіком, ремонтував автомобілі. Пізніше вступив до Гродненського університету імені Янки Купали, на вищу освіту за тією ж спеціальністю, експлуатація автомобілів, але так і не закінчив.
Також брат дуже цікавився вікінгами. Займався історичною реконструкцією, був у клубі Truvaring. Багато їздив фестивалями і Білоруссю, і за кордон».
Олексій Миколайович Скобля (14 березня 1990 – 13 березня 2022) – військовослужбовець, старший сержант Збройних сил України. Білоруський доброволець із позивним «Тур» воював за Україну ще 2015 року
2022 року брав участь у бойових діях поблизу Бучі, Ірпеня та Мощуна. Він здійснював евакуацію поранених із поля бою, надавав меддопомогу військовим і цивільним.
У середині березня група Олексія потрапила у ворожу засідку поблизу Мощуна. Зазнавши вогнепального поранення, він вирішив ціною власного життя залишитися та прикривати відхід групи.
Олексій жив із батьками, коли в Україні спочатку відбувся Майдан, після сталося захоплення Криму та почалися бойові дії на Донбасі.
«У березні 2015 року він просто склав свій туристичний рюкзак, повідомив батькам, що їде на заробітки кудись і пропав.
Довгий час з ним не було зв'язку, ми почали хвилюватися. Я почала шукати його колег, друзів, питати у них, де він – один із друзів зізнався, що Олексій поїхав до України, – згадує Катерина. – І потім зв'язалися нарешті з братом, він підтвердив, що справді в Україні».
Олексій не служив у білоруській армії: не взяли через плоскостопість та підвищений тиск. Не був він також у політичних партіях чи рухах. Хіба лише у 2011 році виходив на мовчазні акції, під час яких ляскали долонь, каже його сестра.
«Тоді, 2011-го, брата затримали. Як він розповідав потім, силовики взяли їх у кільце і хотіли затримати якихось дівчат, брат із друзями виштовхнули дівчат звідти – тоді затримали їх самих. Олексій провів дві доби, здається, під вартою, згодом отримав штраф», – каже Катерина.
Але чому молодий хлопець, не близький до політики, без воєнного досвіду поїхав фактично на фронт?
«Він вважав українців нашими братами. Коли все почалося, він просто хотів допомогти їм, – пояснює сестра. – Брат був у складі тактичної групи «Білорусь». Спочатку Олексій пройшов медичні курси та був медиком. Згодом він став найкращим із найкращих там, служив у спецназі.
Брат не приховував, що був на війні. Особливо не розповідав про те, що там відбувається, але ми знаємо, що брав участь у бойових діях. Батьки, звісно, просили його повернутися – але Олексій був упертим».
Потім, каже Катерина, її брат уже не міг повернутися через загрозу карного злочину на батьківщині за те, що воював в Україні.
Білорус Ян Мельников познайомився з «Туром», коли той приїхав у розташування 5 батальйону Української добровольчої армії. Ян тоді саме повернувся з Пісків – селища біля Донецького летовища.
«Мені кажуть: тут приїхав іще один білорус. Я вийшов подивитися і побачив такого здорованя, – пригадує Мельников. – Ми з ним одразу знайшли спільну мову. Я йому сказав: «Живе Білорусь!», а він відповів: «Живе вічно!», і я зрозумів: наш», – ділиться Мельников спогадами із «Суспільним».
Олексій Скобля приєднався до тактичної групи «Білорусь», яка воювала в складі «Правого сектору». Перший виїзд на позиції. «Він проявив себе як хоробрий хлопець, – каже побратим «Тура». – Стояв на позиції за кулеметом. Завжди рвався вперед».
Перша ротація була в червні, друга – в липні. Тоді Ян із Олексієм стояли на шахті «Бутівка». На заході сонця двоє військовослужбовців ЗСУ, які розташовувалися поруч, полізли на ствол копальні чіпляти синьо-жовтий прапор. Їх побачили вороги і почали «насипати» з усіх видів озброєння. Мельников дав відповідь із гранатомету. «Ми накрили противника щільним вогнем, трохи стемніло, стрілянина з боку ворога затихла. І потрібно було лізти знімати військових. Було незрозуміло: вони взагалі живі чи ні. «Тур» був першим, хто зголосився лізти за ними. Тобто, він одразу себе проявив як той, хто першим іде на вогонь, хто не має страху».
У 2016, коли фронт фактично стояв, а іноземці отримали можливість служити в ЗСУ, Скобля «легалізувався» у 8 полку Сил спеціальних операцій (ССО). «Він і там показав себе як справжній воїн. Брав участь у серйозних виходах. В одному з них вони взяли полоненого. Потрапили на міну. Іще одному побратиму-білорусу відірвало частину стопи. «Тур» надав пораненому допомогу – він проходив курси парамедицини».
«Тур не тікав від режиму Лукашенка та не був затятим активістом, але він вже тоді усвідомлював, що необхідно допомогти Україні боротись з «руським міром», – говорить волонтерка Ольга Гальченко, яка дружила зі Скоблею. – І що якщо Україна буде вільною, слідом звільниться і Білорусь. Він добре розумів історичний момент та важливість битви за Україну. Цікавився історією, був реконструктором, захоплювався боями минулих століть. Часто згадував знакові поразки руських армій, як то битва під Оршею, коли спільне військо України та Білорусі – тоді ще в складі Великого князівства Литовського, розгромили московське військо. Тож в нашій сучасній епосі теж хотів бути причетним до перемоги та вклався в оборону нашої країни».
Було чимало випадків, коли він рятував комусь із побратимів життя. Лише протягом останнього тижня до загибелі врятував десятьох поранених.
Після курсів парамедицини та кількох років служби в ССО Олексій мав їхати вчитися у США. Але розпочалася пандемія коронавірусу.
13 березня група спецпризначенців працювала біля Києва. «Це було складне та секретне завдання, деталі якого дозволено оприлюднювати хіба вже після Перемоги, – розповідають побратими Героя. – Ми впорались, хоч і нарвались на засідку. «Тур» після поранення не те щоб не просив допомогти, а в грубій формі наказав на нього не зважати і відходити! Сам же залишився прикривати відхід».
«Тура» поранило у стегно, зачепило артерію. У нього залишалося кілька хвилин – це дуже тяжке поранення, смерть від втрати крові настає швидко.
Друзі вірили, що Олексій якимось дивом зуміє вибратись із поля бою живим. Та, на жаль…Він загинув зі зброєю в руках, до останнього подиху прикриваючи побратимів. Завдяки сміливому білорусу вся група українських спецпризначенців успішно вийшла!
Олексій Скобля мав море планів на майбутнє. Він отримав українське громадянство і одружився. Хотів досягнути успіхів у службі та стати батьком…
«У нього б неодмінно все вийшло, – впевнені друзі. – З такими-то амбіціями! Це – непоправна втрата. Та не потрібно плакати, «Туру» б це не сподобалось. Він загинув як справжній спецпризначенець!».
15 березня тіло Олексія кремували у Києві.
«Весь спецназ був на прощанні. У повітря пустили кулеметну чергу. Коли пронесли труну, всі стали на коліна. Олексію до рук поклали маленький біло-червоно-білий прапорець», – описує похорон брата Катерина.
«Сподіваюся, все це було недаремно, – каже вона. – Завдяки йому вийшла вся група. Він до останнього подиху прикривав своїх хлопців.
За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність Військовій присязі Указом Президента України №233/2022 від 12 квітня 2022 року старшому сержанту Скоблі Олексію Миколайовичу посмертно присвоєно звання «Геро
Джерело
