27 травня у Києві відбувся Собор Української православної церкви Московського патріархату. Спочатку подія анонсувалася як «зібрання» єпископату, чернецтва та мирян. Проте того ж дня стало відомо, що УПЦ МП вирішила зробити забіг на спринтерську дистанцію і заодно провела засідання Священного синоду, Архієрейський собор і – врешті – Помісний собор. Це було зроблено для того, щоб рішення, які приймалися, мали не декоративно-декларативний характер, а стали для її парафіян «істиною в останній інстанції».

Проведення з’їзду УПЦ МП було заплановано заздалегідь – на «сакральну» для неї дату. Рівно 30 років тому, 27-28 травня 1992, відбувся так званий Харківський Архієрейський собор, що позбавив влади митрополита Філарета (Денисенка), який після проголошення Незалежності України звернувся до тодішнього патріарха РПЦ Олексія ІІ (Рідігера) про дарування УПЦ автокефалії. У Москві таке прохання розцінили як демарш і розкол. І ось, через 30 років, УПЦ Московського патріархату пішла фактично шляхом ненависного їй Філарета, проголосивши курс на «повну незалежність та самостійність» своєї Церкви.

Але нинішнє рішення УПЦ МП викликане далеко не «свободою волі», а жорстокими обставинами і дарвінівським принципом природного відбору, коли виживає найбільш пристосований. Якщо від 2014 року і до початку повномасштабного вторгнення терористичних військ РФ українській філії РПЦ ще якось вдавалося зберігати статус-кво та петляти між політичними крапельками, то після 24 лютого УПЦ Московського патріархату в очах більшості населення України (про що свідчать соцопитування) перетворилася на потенційного колаборанта. Треба віддати належне предстоятелю УПЦ МП Онуфрію (Березовському), який вже в перший день війни засудив дії Путіна і закликав до деескалації конфлікту. Проте спроба показати проукраїнську позицію очільником УПЦ МП та три місяці війни не змінили громадської думки.

Крім того, за цей період у самій УПЦ МП почали відбуватися відцентрові процеси, Церква просто тріщала по швах: сотні парафій змінили юридичне підпорядкування і перейшли до ПЦУ, частина єпископату зажадала автокефалії, в одному із храмів навіть була проголошена анафема «російським загарбникам і всім тим, хто благословляє війну», маючи на увазі патріарха Кирила. Саме тому, щоб зупинити процес дезорганізації і повної руйнації УПЦ МП, її керівництво було змушене піти на скликання Собору.

І нашим, і вашим

Напередодні «історичного» зібрання вітчизняні релігійні експерти та оглядачі робили припущення, як саме може змінитися церковний устрій УПЦ МП. Очікування були різними: від найоптимістичніших – засудять патріарха Кирила і підуть на примирення з помісною Православною церквою України, до песимістичних – законсервують ситуацію та збережуть лояльність до Москви.

Але результатом Собору стали 10 пунктів, що викликали розгубленість і у Києві, і в столиці країни-агресорки. Бо всі рішення (як політичні, так і церковні) можна трактувати на користь кожної зі сторін.

Пункт 1

Собор засуджує війну і висловлює співчуття усім, хто постраждав у війні.

«Постраждалі є з обох боків».

Пункт 2

Собор звертається до влади України та РФ щодо продовження переговорного процесу для припинення кровопролиття.

«Декларації щодо необхідності перемовин існують з обох боків».

Пункт 3

Собор виражає незгоду з позицією патріарха РПЦ Кирила щодо війни в України.

«Тобто не засудження агресивних і людиноненависницьких заяв Кирила, а просто «висловлення глибокого занепокоєння».

Пункт 4

Собор ухвалив зміни до свого статуту, що свідчать про повну самостійність та незалежність УПЦ.

«Саме це рішення потрактували як номінальне проголошення «автокефалії» УПЦ. Втім, це практично повторення слів із грамоти патріарха Олексія ІІ від 27 жовтня 1990 року, якою УПЦ проголошувалася «самостійною та незалежною». Тобто Собор УПЦ, образно кажучи, просто вкусив себе за хвіст. Крім того, ніхто досі не бачив відредагованого статуту».

Пункт 5

Собор затвердив постанови Соборів єпископів та Священних синодів УПЦ.

«Технічне питання, яке відображене у чинному статуті».

Пункт 6

Собор мав міркування про відновлення мироваріння.

«Це рішення також мало б засвідчити «автокефальний» статус УПЦ, адже у православ’ї варити святе миро мають право лише автокефальні церкви, або ж воно надається «материнською» Церквою. Однак, якщо інші рішення «затверджуються» та «ухвалюються», то вербальна еквілібристика щодо «міркування» про мироваріння свідчить про те, що даний пункт має статус «потенційного». Крім того, миро готується в Страсний тиждень, тобто середина квітня 2023 року, до якого ще треба дожити».

Пункт 7

На період воєнного стану, коли зв’язки між єпархіями та церковним керівним центром ускладнені або відсутні, Собор вважає доцільним надати єпархіальним архієреям право самостійно ухвалювати рішення.

«Це контраверсійне питання, якщо врахувати, що російські загарбники, окрім Донецької та Луганської областей, просунулися в Херсонській та Запорізькій. Таким чином, єпископат може як залишатися вірним Українській державі, так і переходити на бік окупантів».

Пункт 8

У зв’язку з вимушеним виїздом мільйонів українських біженців Собор прийняв рішення щодо розвитку закордонної місії серед православних українців задля збереження ними своєї віри, культури, мови та православної ідентичності та організації церковних громад у діаспорі.

«Дане рішення є абсолютно промосковським, позаяк більшість українських громадян виїхали до країн Західної і Східної Європи, які є канонічними територіями автокефальних церков: Польської, Болгарської, Румунської, Константинопольської та інших. Тобто воно вносить повне сум’яття в православний світ».

Пункт 9

Собор висловився за діалог з ПЦУ, але своїм рішенням не визнав її ні канонічною, ні автокефальною, ні такою, яка має апостольську спадкоємність.

«Таким чином УПЦ вчергове продублювала московські наративи про «незаконність» автокефалії ПЦУ, дарованою Вселенським патріархом Варфоломієм І.»

Пункт 10

Собор висловив надію на припинення війни та примирення ворогуючих.

«Це практично повторення другого пункту без чіткого зазначення, на чиєму боці знаходиться УПЦ Московського патріархату».

Таким чином, якщо поглянути на рішення Собору УПЦ прискіпливіше, а не через переможні реляції його проукраїнського крила про те, що «Церква позбулася свого московського ярма», ніяких радикальних зрушень у ній не відбулося. Все в рамках кремлівської пропаганди: 1) заклики до української влади про припинення війни і пришвидшення мирних переговорів; 2) засудження патріарха Варфоломія за надання автокефалії ПЦУ; 3) загострення конфронтації з ПЦУ.

Та й з РПЦ, як би цього не хотілося патріотам в рожевих окулярах і панамах, УПЦ МП зв’язку не розривала. Вона жодним чином не змінила свого канонічного статусу. Що у коментарі РБК підтвердив голова Синодального інформаційно-просвітницького відділу УПЦ МП митрополит Климент (Вечеря), наголосивши про духовну єдність із Російською православною церквою, яку вони продовжують підтримувати. Те ж саме зі свого боку заявив «міністр закордонних справ» РПЦ Іларіон (Алфеєв): «Єдність між РПЦ та УПЦ МП зберігається, РПЦ продовжить зміцнювати її».

Для чого і кому це все було потрібно?

Якщо відкинути конспірологічні версії, які вже тиражуються в Інтернеті, то Собор був потрібен передусім Українській православній церкві Московського патріархату, яка через війну опинилася в розібраному стані. Не лише частина її єпископату, а й «низи» тиснули на керівництво з вимогою прописати чіткий алгоритм дій їхньої поведінки та політичної позиції. І Собор це зробив, практично використавши гасло Євромайдану під час наступу «Беркуту»: «Стоїмо!» (зберігаємо спокій і слідкуємо за політичною ситуацією).

Сумнівно, що Москва запроваджуватиме санкції проти митрополита Онуфрія. Бо жоден пункт рішень Собору не конфліктує із поглядами очільників РПЦ (хіба що млява «незгода» УПЦ МП із мілітаристськими заявами Кирила). Там з розумінням ставляться до складної ситуації, в якій зараз опинилися парафії в Україні. За їхньою версією, за всіма розкольницькими процесами стоїть Держдеп