Цьогоріч, за даними Інституту демографії та соціальних досліджень, кількість трудових мігрантів становить 2,5-3 мільйони.
У 2019 році налічувалося 3,2 мільйона українських трудових мігрантів. В окремі періоди, під час сезонних робіт, було 7-9 мільйонів.

Водночас на постійне проживання за кордон виїхали 11 тисяч 311 людей, а повернулися – 1 тисяча 996.

У 2020 році, за даними голови Національного банку України, було близько 3 мільйонів. трудових мігрантів. Протягом року в країну повернулися 400-500 тисяч осіб, але переважно через пандемію коронавірусу. Країни Євросоюзу впроваджували локдаун, люди втрачали роботу і змушені були повертатися.

На ПМЖ за кордон минулого року виїхали 3 тисячі 259 українців. Це зважаючи на пандемію, через яку цифра знизилася.

“Я думаю, через пандемію частина людей відклала плани щодо міграції – зараз просто важче знайти роботу, яка дозволить надовго залишитися жити за кордоном”, – вважає директорка Інституту демографії Елла Лібанова.

Куди мігрують українці?

Здебільшого наші земляки надають перевагу вакансіям у Польщі – туди їде 54% всіх заробітчан, але водночас великий відсоток українців їде в Чехію, Німеччину, Словаччину та Ізраїль.

Середня зарплата для заробітчан у Польщі – 25 тис. грн; у Словаччині – 28 тис. грн, працюючи офіціантом в Ізраїлі та Швеції можна отримувати 61 тис. грн на місяць, штукатуром у Литві – 60 тис. грн, а сантехніком у Німеччині – 50 тис. грн.

Проте проблема заробітчанства актуальна не лише для українців, але й для тих самих поляків. Тисячі польських медсестер, санітарів та ремісників працюють за межами Польщі – на Заході. Часто їх місяцями не бачать їхні діти та дружини.

Візьмемо, наприклад, медицину. Після вступу Польщі до Європейського Союзу щонайменше 20 тисяч медсестер з польською освітою поїхали за кордон, здебільшого аби працювати санітарками. У самій Польщі нині налічується 280 тисяч медсестер, і лише 42 тисячам з них – менше ніж сорок років. А середній вік у Польщі – 51 рік. У 2015 році на тисячу жителів Польщі припадало 5,2 медсестри та 2,3 лікаря (для порівняння, у Німеччині – 13 та 4,1). За цим показником у Польщі – найгірша ситуація в усьому ЄС. Медицина хронічно недофінансовується.

Тож не дивно, що персонал дедалі частіше розглядає варіант заробітчанства.

Чи можна грошима компенсувати увагу батьків?
Загалом, батьки-емігранти, які виїхали за кордон в пошуках роботи, часто завдають своїм дітям глибоких психологічних трав, зовсім не бажаючи цього. Ось, де одна з найбільших катастроф – покинуті діти. Шокує сучасне становище багатьох сімей, у яких мама для дітей це лише “та, хто присилає сім’ї гроші”, чи так звана “жінка-банкомат”. Ця тема дуже гостра й актуальна для теперішнього світу. Цей “синдром заробітчанина” змушує залишати дітей на дідусів, бабусь, сусідів чи знайомих їхати заробляти, аби повернутись в Україну і побудувати щасливе життя.

“Мені було 3, коли поїхала моя мама. І я пам’ятаю цей день і ці жахливі емоції, коли мама раптом “зникла” з мого життя, – ділиться своїми спогадами жителька Львівщини Марія. – Згодом поїхав і тато, і я залишилась з дідом та бабою. Зараз легше, є месенджері, Скайп і їм подібне. Коли я, назвемо це так, “втратила батьків”, був лише великий телефон з довгою антеною і поганим зв’язком. Самі розумієте, яка була комунікація. Мама, повертаючись, купляла багато для мене і, насправді, пройшло багато часу коли я навчилась цими речами компенсувати її увагу. Десь вже у підлітковому віці. До моменту примирення з ситуацією я сильно страждала. І навіть зараз, думаючи про це, мені несила стримати сльози. Я постійно відчувала себе покинутою і непотрібною. Мені бракувало батьківської уваги і, коли приїжджаючи, вони не давали мені її на повну, я ображалась. Настільки, наскільки це може робити дитина. Чи відбилось це все у дорослому житті? О, так. Через постійне відчуття непотрібності я виросла не впевненою дівчинкою. І у свої 30 досі з цим борюсь. Цей гештальт буде відкритим ще довго”, – завершує жінка.

Дуже часто люди не можуть звести кінці з кінцями і вимушені, ціною дитинства своїх “пташенят”, їхати за кордон, аби “заробити копійку на шматок хліба”, для задоволення потреб сім’ї. Однак, вирішуючи питання матеріального забезпечення батьки позбавляюсь своїх дітей належної уваги й піклування. І коли повертаються, то їх застає зовсім “несолодке” життя в статках, на яке вони так сподівались.

“Я була 12-річною дівчинкою, коли мама поїхала “на полуницю”. Це якраз такий перехідний період, коли з’являються перші подьоргування за косички від однокласників. Я відчувала страх і боялась бути одна, без мами. Як тільки вона поїхала мені зовсім не хотілось ні іграшок, ні солодощів, я хотіла тільки маму в дома. Зараз мені 20 і я розумію всі жорстокі реалії, які змусили матір їхати в чужу країну. Але гіркиЙ осад на душі досі є”, – ділиться своїми переживаннями Яна, жителька Тернопільщини.

“Вперше за кордон поїхала моя мама. Ще у 2011 році, тоді мені було 13 років. Це для мене дійсно було незвично, бо максимум ми не бачились з нею день або два. Перші тижні було нормою поплакати в подушку, а коли вона вже почала з нами спілкуватись по скайпі, стало якось легше, і звиклось. Батько був майже завжди на роботі, тому я не особливо з ним спілкувався, і довелось знайти дівчину. За 2 роки вона приїхала, але вже за рік разом з татом полетіли в Канаду, де живуть там і досі. До другої поїздки я вже був готовий, і сумував буквально перші два дні, а потім скайп знову все виправив. От так і звиклось, тому для мене зараз такі сім‘ї це щось звичайне і нормальне для теперішньої України,”- розвідає 23-річний Володимир.

Із нотаток емігрантів
40-річна тернополянка Олена, матір трьох дітей. З чоловіком розлучена понад 5 років, виховує дітей сама та “тягне” все на собі.

“От де я тут в Україні зароблю грошей, аби прогодувати своїх 3-х дітей. Я хочу, аби вони ні в чому не потребували, комфортно себе почували., хочу, аби вони мали змогу вступити в хороший університет. Поїхала за кордон, в Італію, коли найменшому сину Сашку було всього 6. Деколи картаю себе за ті “заробітки”, але якби не вони ми просто не мали б що їсти. З дітьми зв’язок кожен день. Вайбер, Телеграм, відеочат, я добре освоїла гаджети і тепер можу вільно спілкуватись з дітьми в будь-яких соцмережах. Відчуття, що вони вимагають та чекають від мене лише грошей немає. З часом візьму їх до себе на екскурсію”.

Для самих заробітчан це також психологічна пастка, адже вони приїхали в ту чи іншу країну з метою заробітку, дуже часто працюють понаднормово і це постійна втома, яка не випускає з нелегких умов. Вони пребувають поза межами дому, живуть зовсім в іншій культурі, традиціях, правилах, які, на жаль, не часто приймають з широко відкритими обіймами. Так, життя – це нелегкий бар’єр, який долають абсолютно всі.

“Спочатку було дуже важко. Я не знав ні мови, ні людей, ні звичаїв, – розповідає 41- річний чоловік Олег, який поїхав на заробітки в Латвію, – Коли Польщу хоча б трохи знаєш і маєш хоча б якесь уявлення, то в Латвії я був вперше і перший час не міг себе взяти в руки. Проте з часом і мову вивчив, і друзів знайшов, і зрозумів як добре можна заробити, щоб прогодувати сім’ю. За кордон я поїхав, коли ми з дружиною тільки чекали на появу нашої старшої донечки. Я розумів, що все необхідне і в потрібних кількостях ми не дамо дитині, якщо я буду працювати тут за 10 тисяч в місяць. Довелось їхати. В середньому за один раз я перебуваю там 6-8 місяців, це дуже довго. Дитина росте, не знає і не впізнає власного батька. Шкода, але виходу немає ніякого. Зараз у мене двоє дітей, молодшому сину лише пів року, але я розумію, що треба їхати знову. Треба годувати сім’ю”, – додає чоловік.

Ця емігрантська пастка вхопила безліч сімей. Однак, відокремлення дітей від батьків погано впливає абсолютно на все, починаючи з формування особистості, закінчуючи успішністю в школі. І це не дивно, адже вони залишились сам на сам із собою, і єдине, що залишається це розмовляти з батьками по скайпу і посилати теплі обійми та поцілунки монітору, який холодно їх відкине і матері чи батьку так і не передасть.

Страшно, коли бувають такі випадки, що й молодь їде за кордон.

Івану 20 років, проте він вже вкусив “заробітчанського хліба”.

“Вперше поїхав в Польщу, коли мені було 19, сам. Основною причиною стало те, що працювати в Україні немає сенсу, а я хотів заробити гроші, нормально жити, не виживати від зарплати до зарплати. Планую також навчатись, бо до цього закінчив тільки коледж, але знаю, що точно буду їздити ще”, – каже хлопець.

“Соціальне сирітство” або покоління дітей трудових мігрантів
У XXI столітті в Україні виникло нове поняття – “соціальне сирітство”. Соціальні сироти – це діти, які залишились без батьківської опіки … при живих батьках. Соціальне сирітство спричинили, на думку науковців, трудова міграція з України і розмивання традиційних для українців цінностей, серед яких головне місце посідала сім’я.

“Діти мають статус соціальна сирота, коли один із батьків або двоє перебувають за кордоном більше, ніж 3 місяці. Психологи та соціальні робітники давно б’ють тривогу, намагаючись привернути увагу уряду та суспільства до психоемоційних проблем дітей, чиї батьки довгий час перебувають за кордоном.

Дослідження показують, що цим дітям часто притаманно почуття провини: вони вважають себе винними у тому, що батькам доводиться працювати в іншій країні.

У них виникають проблеми соціалізації, які, в свою чергу, накладають відбиток на спілкування з однолітками, шкільні успіхи, мотивацію у навчанні, самооцінку, тощо, – розповідає дитяча психологиня Оксана Рудніцька, – Дітям дають статус бездоглядність і безпритульність – п

Джерело